"Червоними і чорними нитками" помережено спомини колишнього "генсека"комуністів Закарпаття про власне життя та рідний край

Можливо, свого часу закарпатська література втратила в особі Юрія Васильовича талановитого письменника, та край в цілому виграв від того, що він пішов у політику.. Як сказав йому колись М.Бажан: "Я дивуюся, як вашого брата, партійця, на пленумах, на бюро «скубуть» за помилки і ви витримуєте. А наш брат, письменник, - слабенький". «Скубли» автора постійно, і за цілу область, але він якимось казковим дивом примудрявся щораз обертати це «скубання» на користь Закарпаттю. Тепер про це він згадує неспішною оповіддю з примруженим оком.

Книжка поділяється на дві частини - етнографічну і політичну. Перші шістдесят сторінок містять оповідь про дорадянську добу, геть усю пересипану народним гумором, сповнену відступами про народні традиції та узвичаєння, селянську мораль і педагогіку, густо просякнуту смерековим ароматом патріархальної верховинської глибинки. Місцями колоритний текст нагадує навіть новели Ф.Потушняка чи роман І.Ольбрахта про опришка Шугая. Йдеться переважно про тяжку працю, утиски з боку чужих режимів, пізніші випробування, але з позиції "незважаючи ні на що". Можливо, це особливість людськоїпамяті, що з часом все минуле освітлюється якимось умиротвореним промінням. Та з іншого боку, тут ідеться і про формування характеру оповідача - типово закарпатського, що не схожий на вдачу жодних із наших сусідів - ані галичан, ані буковинців, ні тим більше угорців чи румунів. Йому притаманні максимальна адаптивність, здатність виживати під дощем і в спеку, міцний сплав простодушності і хитрості, не афішоване, але дуже прискіпливе вникання у суть кожного співрозмовника, готовність одночасно до двох-трьох сценаріїв розвитку ситуації', схильність усе робити у свій час - і розкидати каміння, і збирати його. Якщо росіяни живуть "на авось", то закарпатці - "ай зато". Через це книжка дуже фольклорна не тільки за стилем (коротка рублена фраза, маса діалогів, афористичність), а й за змістом. Вона є серією таких собі би-лиць-байок, кожна із завершеним сюжетом, одним-двома яскравими образами і обов'язковою мораллю наприкінці - коли висловленою явно, а найчастіше таки натяками. Мовляв, розумному - цукерку суті, а дурник хай потішиться хоча б кольоровим фантиком.

Ця фольклорність, як не дивно; ще більше посилюється у другій частині, де автор оповідає про свою політичну кар'єру. Це абсолютно не схоже на звичні дискурси політичної історії Закарпаття. Ні, це серія курйозних, десь парадоксальних епізодів, зв'язаних нерозривним ланцюжком. Все-таки є якийсь закарпатський бог-сохташ, що оберігав наш люд і у сталінське лихоліття, і у хрущовські реформи, і у брежнєвську задуху. Прасували область танки, поспішаючи на захист радянських інтересів у близькому зарубіжжі, але і близькість із сусідами-європейцями приносила свій зиск. То добували у Празі етерніт на перекриття філармонії (не хвилястим же шифером її дахувати!), то у словаків автомат для виробництва рогаликів, які потім по всій Україні називали «закарпатський», то в угорців розживалися елітними саджанцями, напряму вирішували кардинальні питання з Я. Кадаром (будівництво надсучасної птахофабрики ус.Концово). Як казали у Москві, що не зроблять наші ЦК, те дотягнуть Пірч з Ільницьким.



На Закарпатті споконвіку все трималося на тому, що М.Горбачов звав людським фактором. Тому у книжці безліч портретів - від найвищого партійно-державного керівництва: М.Хрущова, Л.Брежнєва, М.Підгорного, О.Косигіна, П.Шелеста, А.Гречка, В.Щербиць-кого до безвісних широкому загалу трударів, портретів не через опис, а через подію-вчинок. Портретів максимально людяних, дуже теплих. Але найтепліше — про І.Туряницю, він був для автора чимось як Державін для Пушкіна. Це винятково рідкісний дар - бачити у кожному щось гарне, вміти згладжувати міжлюдські суперечності, жити на позитиві. Якщо політичну кар'єру Ю.Ільницького розглядати як попередню чернетку, то тепер він переписав її набіло, так, як хотілося йому від початку. Все відредаговано під народне розуміння історії і політики, добра і зла. Через це книжка матиме особливу долю.

Як колись "Горе от ума" О. Грибоедова розійшлося у публіці сотнями дотепів, крилатих слів, приказок, так і ця книжка послужить своєрідним складом будівельних матеріалів, якими кожен закарпатець інкрустуватиме своє панно про рідний край. Тому спомини хочеться цитувати ледь не з кожної сторінки. Та дозволимо собі лиш один витяг, що найбільше в тему до наших напружених днів:

"В Європу десь із-за Уралу в XIX столітті прийшло плем'я угрів - далеких предків нинішніх угорців. [...] Нині угорці відсвяткували 1100-річчя своєї державності.

А чому в нас, українців, так не виходить? Наші далекі предки споконвіків жили і ми живемо в Європі, більше того - в її географічному центрі, а відсвяткували лише 15-річчя своєї державності [...] Ю.Тимошенко бажає сьогодні В.Януковичу того, чого він їй бажав, коли вона була прем'єр-міністром України. Так державу будувати не можна".

Книжка схожа на жбан доброго закарпатського вина, зробленого з ретельно ви-плеканого власноруч винограду, витриманого роками у прадідівських бочках, поданого щиросердно, з усмішкою і коломийкою. Від такого сонячного напою світліє на душі навіть сльотавої осені.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати